Різка, контрастна лінія пробігла схилом і зупинилась в 10 м від нас із Жекою. В асболютній тиші від неї відділилась товста снігова "стільниця". З поскрипуванням та легким шурхотом вона помчала вниз ламаючись на тисячі осколків.
Я провів очима лавину і швидко подав руку Жені. Він похапцем шкрябався вверх, ближче до мене, впираючись своїм сноубордом у наст. Кількасот кілограмів снігу зійшло буквально з-під його ніг.
Ще кілька секунд тому я вивчав поглядом небезпечний схил, вивіряв траєкторію, смакував швидкість, з якою буду глейдити снігову ковдру. Можливо, мене б не затягло під лавину: вона була мізерна навіть за найоптимальнішими підрахунками. Але побачене викликало неабиякий страх і повагу до гір, до сноуборду і до вищих сил.
Сноубордом я марив більше 10 років. Це була нездійсненна мрія студента, який навіть не знав, де ті дошки можуть продаватись. Про поїздку до Москви чи Варшави не було і мови - навчання і фінансові напряги відсікали туди шлях. А в Україні їх не продавали, навіть не завозили. Нація думала про дешеву ковбасу, а добробут виміряла стриженими купонами.
Я жив цією мрією навіть тоді, коли катався на гірських лижах. Вони хоч трохи наближали мене до гір і снігу. В метро чи в маршрутці я навмисне не тримався за поруччя - балансував на напівзігнутих ногах, уявляючи себе сноубордистом.
Лижі дуже швидко вийшли з ладу - напоровся на камінь, знищив ковзняк та понівечив кант. Другі купувати не захотів принципово. Вирішив: або сноуборд, або взагалі нічого. Так минуло ще 5 років, коли я нарешті купив власний комплект дошки, кріплень та черевиків.
Зима не змусила довго чекати і вже через пару тижнів, докупивши нашвидкоруч сноуборд-одяг, я ганяв Карпатами і мені все вдавалось фактично з першого разу. Мрія здійснилась!
Велика мрія - велика сила бажання. Я швидко прогресував. Успіх паморочив голову і вона легко, безтурботно скеровувала мене на ризик. Наривався де треба і де не треба. Накопичений досвід я вирішив застосувати у Верхніх Карпатах.
Нас завезли ратраком на верхівку найближчої гори. Гід жестом показав напрямок руху і першим шугонув у безодню. За ним по одному - по двоє і ми. Вітер та смарагдові відблиски снігу доповнювали відчуття швидкості і створювали неймовірний драйв. Проїхавши найбільш небезпечну і круту ділянку, ми сіли перепочити. Жека попереду, я віддалік. Вниз чкурнув передостанній лижник з нашої екстрім-групи. Ми вже знаками показували одне одному, хто за ким поїде, коли той бідолага раптом підрізав лавину. Так моя мрія мало не стала вінцем всього життя.
Я тепер втричі обережніший і розважливіший. Хоча в душі все одно вірю: якщо живеш мрією, повністю їй віддаєшся - жодні небезпеки не можуть стати на заваді. Вони будуть або трішки попереду, як та лавина, або далеко позаду. Тому що тобі є що втрачати - ти маєш мрію, яка здійснилась.